Неділя, 25.06.2017, 04:27
Вітаю Вас, Гість
Головна » Файли » Корисні поради

ЖИТТЯ - ЦЕ МИСТЕЦТВО (Автор: Миторполит Андрей Шептицький)
09.01.2011, 16:17

Золоте полотно віри

... Хто б розказав мені про мене: як то дивовижно переплітається в мені так багато неймовірних чудових речей, як уміщається в мені одній стільки парадоксального та суперечливого; сама собі – я дивна; i кожен день відкриває мені все нові й нові таємниці в мені? Хто дуже глибоко пізнав самого себе і світ, хто жив за переконанням віри, той міг би пояснити мені, що маю з тим усім робити. Для мене на цьому відтинку життя такою людиною виявився Митрополит Андрей Шептицький.

Якось раз мене зовсім несподівано осяяла думка – упорядкувати книжечку, в якій були би думки Митрополита Андрея на кожен день року. На той момент я займалася зовсім іншими речами та ще й не українською мовою, тому ця ідея мені видалася справді зісланою з Небес. Бо, чесно кажучи, ми, пересічні вірні, далекі від його глибоких богословських розробок, не можемо вповні оцінити духовної спадщини. Адже багато святих стало такими популярними якраз завдяки збіркам афоризмів, сентенцій, притч, повчань, історій, де блискавично вражає високий рівень мислення, глибина духовного досвіду, оригінальність образного вислову.

Отож при цій нагоді я подивилась іншими очима на твори Митрополита Андрея: я шукала в них відповіді на конкретні питання, які хвилюють мене у щоденному побуті. Тональність розважливої мудрості не просто захоплює та переконує, а умиротворює, бо подає вичерпну відповідь і тим звільняє від тривоги, неспокою.

Скільки прекрасних метафор відкрило мені це нове знайомство з Митрополитом Андреєм! Вiн говорить, що коли людина народжується, то Господь прив’язує її душу до себе золотою ниткою, приймає за свою дитину, вимагаючи лиш одного – жити християнським життям. А й справді, скільки нас, тих, хто прийняв святе Хрещення і з тією золотою ниткою мандрує по білому світі? Нас тисячі тисяч, і кожен тією своєю ниточкою, переплітаючись разом із іншими, творить золоте полотно віри, що напинається між небом і землею. Зрештою, в цій збірці є ще чимало образів-символів, які глибоко розкривають сутність людського покликання на землі.

Галина Доманська

грудень 2000 р. – квітень 2001 р., Рим.

ЛИСТОПАД (МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ)

1 На дні твоєї душі дрімає, може, й віра; вона наче мертва. Бо віра без діл мертва. Та вистачить майже одного слова, щоб її знову збудити до життя, але ти сам мусиш сказати це слово [1, 37].

2 ... Людське серце з природи вразливе на страждання; навіть страждання звірят воно відчуває і співчуває йому! Наскільки ж більшим мусить бути природне співчуття до страждань і нещасть людей! Можна сміливо сказати, що те відчуття – то найсуттєвіша риса людської природи, що просто зрікся людської природи той, що не має такого співчуття, бачачи страждання ближніх! Через те й милосердя є неначе вступом до християнської любови ближнього [4, І т., 245-246].

3 Люди так уже зі своєї природи повязані між собою, що без товариства інших людей не можуть обійтися. Життя кожної людини так зв’язане з життям інших, що само собою ніяк не в силі існувати.

Порівняння: Як рослина черпає життя з коріння, зі землі, так і людина серед людства: доти живе, доки тримається (свого кореня) суспільства. І як рослина, відірвана від коріння, сохне, – так само гине й людина, відірвана від (свого середовища) людей. А та сила, що в’яже і спаює людей між собою, – то саме природна, несвідома любов [4, II т., 50].

4  ... Загальнолюдська любов не була б рідкістю поміж людьми, коли б не роз’єднувала їх перебільшена і погано зрозуміла самолюбов – любов себе самого; – коли б люди не вважали часто своїм даром те, що противиться добру інших людей.

Ось із цього і постають чвари, ненависть та війни... – А вони стають тим загальнішим явищем, чим менше поміж людьми загальної свідомости того, що є для людей правдивим, єдиним добром [4, II т., 51].

5  Люди є грішниками. Їх засліплюють пристрасті; самолюбство не дає їм пізнати Божої правди св. Євангелія і, незважаючи на все, що Христос для них зробив, люди так часто покидають Божі дороги і йдуть своїми дорогами на погибель душі і тіла. Щоб їх урятувати і вивести на правдиву дорогу, Христос дав нам ще один дар – дар над усі дари. Після свого святого Вознесення, через 10 днів, прислав нам Свого святого Духа. І Дух Божий, даний нам, у нас живе і веде кожного, хто лишень схоче піддатися Його святому Проводові, Божими дорогами християнського життя. І ви, Мої Дорогі, одержали той дар, дар великий, світлий, святий, що в душі кожного зокрема приймає, веде і вислухує нашу молитву. Яке це безконечне добро, який чудесний небесний дар, яке це щастя – бути християнином! [1, 370].

6 Наступною причиною нашої немочі в надприродному є неодмінна боротьба розуму з пристрастями. Розум, резиґнуючи з тієї боротьби і піддаючися пристрастям, може їм надати послуги, котрих не надасть чоловікові, якщо мусить з пристрастями боротися. Внутрішня боротьба мусить багато забирати з інтелектуального життя і, природно, пристрасть мусить не раз затемнювати розум, який прагне до вищої мети. Пристрасті чоловіка, що в душі підданий гріхам, часом загострюють вістря розуму, затемнюють його в хвилині, коли той розум, вирвавшись із неволі, прагне до вищої й правдивої мудрости [2, 388].

7 З тих вад, про які ми сказали, що вони удають життєву мудрість, або є хибною мудрістю, першою є та, що її Апостол Павло називає "мудрістю тіла”. На зразок життєвої мудрости грішники можуть вибирати відповідний або найвідповідніший засіб для досягнення цілі, якою для них є одне з тих дібр, що до тіла належить. А що це належить до життєвої мудрости – шукати й знаходити відповідний засіб для досягнення правдивої цілі, то й та прикмета і хиба грішників є подібна до життєвої мудрости, наслідує її. А що робити найвищу ціль з якогось добра, тілесного або взагалі з якогось добра, що ним не є Бог, є гріхом, то й мудрість грішників є теж гріхом і веде до гріха. Тому й св. Апостол Павло каже, що мудрість тіла є ворожнечею проти Бога, бо вона Божому законові не підлягає ані навіть не може підлягати (Рим. 8, 7) [2, 381].

8 ... Коренем вад проти мудрости є захланність чи ласість, себто неопановане пожадання дібр цього світу. З нього виростають передовсім ті вади, що є фальшивою чи вдаваною мудрістю. В них усіх не є послаблений розум. Його використання, його, сказати б, природне здоров’я й сила є збережені вповні, тільки звернені до якоїсь хибної найвищої мети. Тому захланність на добра цього світу зі своєї природи викликає ті вади, що ці добра ставлять собі за мету. І тоді чим більше є хибне чи позірне добро, якому служить розум, тим більша і небезпечніша є вада. Мудрість тіла може ставити за мету володіння зовнішніми добрами, і тоді вона є майже одним зі захланністю на ті добра та із захланности безпосередньо випливає. А зі захланности випливає чи до захланности веде, себто в кожному разі зі захланністю є тісно пов’язана, мудрість тіла, коли найвищою метою ставить чуттєве добро чи гордість, хіть плоти чи гордість життя. І в хоті плоти і в гордості життя володіння добрами цього світу, яких найяскравішим символом є гріш, є просто потрібне, бо тільки багач проживає життя, як сам хоче, і багатство є найпростішою дорогою або засобом тілесних розкошей і слави, що її гордість життя шукає [2, 385].

9 В багатьох нерозважність набуває тієї форми, що чоловік, бажаючи якнайскоріше дійти до мети, поквапно кидається неначе стрімголов і, перескакуючи обов’язкові умови розумного поступування, відразу вирішує, не обдумавши всіх можливих розв’язок, не порадившись ані з собою, ані з іншими, не розглянувши ані обставин, ані труднощів.

Клясичний приклад загонистости чи поквапности читаємо в св. Письмі. Коли розвідники вернули з обіцяної землі до табору ізраїльського народу і склали звіт своєї дороги, жиди, не розібравши як слід усіх даних, опустили руки, впали в розпуку й почали нарікати на Мойсея і на Господа Бога та тим наразилися на Божу кару. Мойсей почав за нарід молитися (Чис. 14, 11-35). Бог справді простив народові, але покарав нерозважливість, невдячність і богохульське нарікання тим, що присудив цілому тодішньому поколінню, щоб до святої землі не мало вступити. А розвідників, що пересадою в звіті спричинили той гріх народу, засудив зараз на смерть. Нарід, перескакуючи з крайности в крайність, упокорився й визнав свій блуд, але ж і взявся з рівною нерозважністю й поквапливістю до воєнної виправи. Дарма старався Мойсей втримати їх від шаленої гадки без приготування кидатися на аморейців і хананейців – не послухали й наразились на повний погром.

Що в такім необдуманім, загонистім та поквапливім поступуванні можуть мішатися й інші хиби душі, це ясно. Чоловік так не чинить без неопанованої пристрасти. Справді, і сама воля буває часом така легкодушна, що неначе з зав’язаними очима кидається вперед, але неопанована пристрасть свою роль всюди відграє. Крім того, легковаження чужої поради і чужого авторитету, як у наведеному випадку авторитету Мойсея, є ознакою якоїсь гордости. Чоловік свою думку ставить вище від усякої іншої, а тій думці вірить без огляду на обставини й небезпеку. Те , що здалося йому в першій хвилині, приймає за добру монету й вирішує справу, цілком недозрілу для вирішення. Правильно про таких сказав Соломон: "Дорога безбожних є прикрита темрявою; не знають, де біжать” (Прит. 4, 19) [2, 377].

10 ... Віра веде грішника до усвідомлення, що він ним є, – себто, що йому треба виправдання перед Богом та Христового спасення. Віра в душі грішника є мертва, безчинна, а все-таки вона є світлом, що просвічує темряви гріха. Віруючий грішник може вживати того світла, щоб оком душі поглянути в небо на Бога, нашого Отця, що не хоче смерти грішника, а хоче його навернення. Може оком віри поглянути на дорогу, якою Боже милосердя кличе до покаяння. Може поглянути в ту темряву, якою є гріх, смерть душі, що з неї може так легко зродитися та друга, страшніша, бо безнадійна смерть вічної загибелі. І грішник оком душі може поглянути в ту зовнішню темряву, як її називає св. Письмо, в темряву вічного засудження, бо й він вірить, що кожний смертний гріх заслуговує на вічне засудження. Він може гадкою віри зійти в пекло, будучи живим, і за життя придивитися до того, що його чекає після смерти, може поглянути на мрячний вогонь, що палить, і почути скрегіт зубів і відчути дрож грози й страху [2, 178].

11 В іншому світлі постають всі вартості цієї землі й цього життя. Та переоцінка всіх вартостей є причиною, що найцінніша вчора річ стає сьогодні без вартости, а безвартісне мале терпіння, якого ми вчора уникали, сьогодні є просвічене світлом вічного блаженства. Змінюється також поняття обов’язку, заслуги, Божого закону, гріха, відповідальности перед Богом і інші, й інші. Всі поняття християнського й людського життя просвічує обсервація смерти. А те, що в вічності має певне значення, отже нагорода Божого царства, скарби в небі й вінець перемоги, те, що таке приховане перед нашими очима, смерть бодай трішки відслонює, дозволяє бодай частково здогадуватися, чим воно може бути, чим воно буде.

В хвилині такого розмірковування воля може здобутися на такі рішення, на які досі не мала сил або про які не пам’ятала. По такому розмірковуванні стараємося помиритися з тим, хто нас образив або кого ми скривдили, сплачуємо забутий борг, стараємося виконати занедбаний обов’язок, одним сдовом – заводимо лад, про який ми довгі літа, може, й не пам’ятали. Щоб умістити наслідки обмірковування смерти в коротеньку формулку чи пораду, запрошую тих, що мої зауваги будуть коли-небудь читати, до такого ось дуже короткого розмірковування, для якого знайдуть щедрий матеріал без ніякої помочі книжки. З годинником у руках скажу собі: тоді, коли та стрілка пересунеться на те місце, я вмру й стану перед Божим судом. Те розмірковування може мати дуже різні форми, бо правдоподібно інакше буду роздумувати й молитися, коли себе поставлю за чверть години перед смертю, а інакше, коли поставлю себе за три хвилини перед смертю. Таке розмірковування покаже передовсім, маубть, те, як і три хвилини є величезним Божим даром, коли за них, за Божим об’явленням, можна заслужити безконечну заплату в небі. Йдеться лиш про те, що за ті три хвилини чи за ту чверть години можу вчинити? Чим найбільше можемо привернути Божу благодать, чим краще приготуватися, чим найліпше заслужити? Немає сумніву, що заслуга цілого життя праведного християнина може бути меншою від заслуги добрих християнських діл, які Святий може вкласти в три хвилини. Видається часом, що хто-небудь з нас, грішників, що покаялися, був би безконечно блаженним по смерті, якщо б заслуга цілого його життя, цілого покаяння, заслуг і жертв рівнялася заслугам трьох хвилин життя Пречистої Діви Марії перед тією хвилиною, поки стала Божою Матір’ю [2, 233-234].

12 Брак знання богослов’я мусить бути причиною помилкової совісти в багатьох, хоч би тільки й дрібних, випадках. А коли хто трохи схильний до лібералізму, себто до бажання надмірної свободи, або коли хто має сильні пристрасті і з ними не бореться дуже сумлінно, незнання богослов’я мусить спричинити і неморально-ліберальну совість. До погіршення психічної гігієни сповідника в наших обставинах спричиняється і те, що, на жаль, в багатьох іще парохіях більша частина вірних не сповідається частіше, ніж раз на рік. Тоді ближче до св. Пасхи всі горнуться до Сповіді, і душпастир, змушений сповідати кілька годин денно, може мати тяжку спокусу виконувати свій уряд так, що й душам пенітентів, і самому собі тільки шкодить [4, І т., 238].

13 Зазвичай буває, що, коли якісь єретики поширюють свою науку, противну вірі, щось з тієї науки доходить і до тих, що хоч і далеко від єретиків, а все-таки віру не досить розуміють і не є досить свідомими католиками, щоб у всіх подробицях стерегтися кожної помилки. Наприклад, у наших часах модерністи поширювали просто блудні науки про саму віру. Для них віра не була інтелектуальною згодою на правду, а була лише якимсь релігійним чуттям і почуванням. З того блуду є щось і в багатьох віруючих християн: для багатьох релігія взагалі є більше почуванням, ніж правдою. Для нас, християн-католиків, вона є надприродним пізнанням правди, актом не тільки Богом даним, але й витвором людської душі, є атомом нашого розуму, а не сліпою згодою на що-небудь. Те , що віра не сягає до внутрішніх доказів правди, а приймає її задля зовнішнього авторитету, ніяким чином не зменшує розумовости віри. Можна й треба казати, що віра є в якімсь значенні вища від розуму, є понад розумом, але не можна казати, що є противна розумові. Треба стверджувати, що вона є розумним актом певного непомильного й незмінного знання, опертого на найсильнішім мотиві, на який взагалі може спиратися пізнання правди. Віра не є збором лише правдоподібних тез або різних правдоподібностей і не є приватним досвідом чоловіка; вона є певним знанням і сильним пересвідченням у правді. Вона наказує чоловікові вірити, але наказує тому, що розум сам пізнає, що вірити є актом розумним і обов’язковим та що не вірити є гріхом проти Бога і проти правди [2, 174].

14 Найвластивішим способом обману є обман словами, бо слова є найважливіші з усіх тих знаків, якими чоловік дає другому про щось знати. Але може бути й обман у серці. Та к Пророк Давид каже: «Ввесь день роздумували обман» (dolus, по-церковному: "льстивим весь день поучахуся”, Пс. 37, 13). А Сирах каже: "Душа їх повна обману” (19, 23) [2, 383].

15 Інша знову річ доброю є нині, – але вже невдовзі стає шкідливою. Або здалека виглядає, що добра, а зблизька виявляється, що погана [4, II т., 41].

16 Інша річ доброю є у малій кількості, а як її забагато, тоді стає страшно шкідливою!

Приклад: Добрим є вогонь, коли гріє піч та варить страву, – а який він страшний, коли лютує пожежею!

Доброю є вода для пиття, – доброю теж, коли у ній купатися, – але яке велике нещастя приносить та сама вода, коли повінню заливає поля, села та міста! [4, II т., 41].

17 Тому несправедливо й називається "любов’ю” таке почуття, яким чоловік шукає у своєму ближньому тільки свого добра, – коли каже ближньому лише собі самому служити! [4, II т., 54].

18 Тільки в двох випадках порада є непотрібна. Один, коли є тільки одна дорога й тільки один спосіб до неї дійти. Ніхто не буде радитися, як з одної кімнати до другої перейти, коли є тільки одні двері. Та к само ніхто не буде радитися про справи, де нема ніякого сумніву. Ніхто не буде радитися, як множити чи ділити математичне завдання, хіба радиться, щоб навчитись, коли не знає, але це вже не є власне радою. А другий випадок, де немає поради, є тоді, коли є цілком байдуже, чи сяк, чи так зробити, чи цією чи тою дорогою йти, бо те, що мале, вважається за ніщо. Так у наведеному прикладі одних дверей можна б ще в ті двері проходити, починаючи правою ногою або лівою. В тих справах нема поради. Григорій з Нісси (Про людську природу, гл. 34) каже так: "Нема поради в тих справах, що їх треба робити за чіткою наукою або ремеслом” [2, 357-358].

19 І так чоловік може боятися або кари, або провини. Боячись кари, робить це з власної любови, бо кара є втратою його власного якогось добра. То й страх кари може походити з такої любови, що вже просто противиться Божій любові, й тому такий страх також противиться Божій любові, себто коли чоловік так боїться кари, що той страх не зменшує в нім волі гріха, і він з тою волею грішити годиться, такий невільничий страх є просто недобрим, не є ніякою чеснотою і ніяким робом не веде до Бога. Але чоловік може себе любити так, що його любов не противиться Божій любові, бо свого власного добра, якого шукає власною любов’ю, не ставить за найвищу свою ціль. Власну любов він піддає порядкові розуму, рівно ж порядкові віри. Така любов і страх, що з нею є зв’язаний і з неї походить, можуть бути в душі з Божої благодаті.

Але ж і в тім страсі чоловік може піднестися вище, оскільки може себе самого любити в Бозі й задля Бога. Така власна любов є Божою любов’ю, тому й такий страх називається синівським страхом і сходить за одне з тим страхом, що є не страхом кари, а страхом перед провиною. Бо хто боїться не кари, а боїться провини, той любить Бога більше, ніж себе. Він бачить у провині те, що його Бога відбирає, що його від Бога відділяє. Тому й називається синівським страхом, бо це риса синів – боятися образити батька [2, 184].

20 Перше місце між дійствами належить скрусі. Вона є "болем душі і відверненням від гріха, якого хто допустився, а постановою на майбутнє не грішити”. Та к означує Тридентський Собор скруху і додає: " Те збудження скрухи було в усі часи необхідне, щоб досягнути відпущення гріха; воно в чоловіці, що впав після хрещення, готує душу до відпущення гріхів, якщо хто є з вірою у Боже милосердя і з волею виконати все інше потрібне для законного прийняття тієї св. Тайни, збудить у собі ту скруху”. Св. Тридентський Собор учить виразно, що скруха не полягає тільки в тому, щоб перестати грішити, та щоб постановити нове життя і те нове життя почати. В скрусі мусить бути ненависть до колишнього життя, за словами Пророка: "Відкиньте від себе усі беззаконня ваші, в яких ви Бога прогнівили, і зробіть у собі нове серце й нового духа...” (Єзек. 18, 31). Не інше значення мають і ті молитви і вислови Святих: "Тобі одному я согрішив, перед Тобою я допустився лукавого” (Пс. 50, 6). Або: "Я змучився у стогонах моїх; кожної ночі буду умивати ложе моє і моїми слізьми буду зрошувати постелю мою” (Пс. 6, 7). Або: "Буду пригадувати перед Тобою усі літа мого життя в гіркому смутку моєї душі” (Іса. 38, 20). Хто замислиться над тим і багатьма подібними уривками св. Письма, той легко зрозуміє, що ті вислови походять із глибокої ненависти до колишнього життя і з превеликого обридження до гріхів [2, 213].

21  Щоб собі всесторонньо з’ясувати всі причини, які доклалися до руїни духовного чи християнського життя, а нею є втрата Божої благодати, треба нам передовсім замислитися над мертвою вірою. Св. Яків називає мертвою таку віру, яка не проявляється добрими ділами. З того назвало богослов’я мертвою ту чесноту віри, що не є поєднана з Божою благодаттю або, як каже св. Апостол Павло, "що не діє через любов” (Гал. 5, 6). Коли замислюємося над нею, мусимо визнати, що вона є не тільки Божим даром, але й великим Божим даром. Вона є Божим даром, бо, очевидно, ніхто власними силами, себто силами людської природи, не може піднестися до прийняття за правду науку євангельської проповіді, що на ціле небо вища від поняття й сили людської природи й людського розуму. Зрештою, це правда віри, що вже в п’ятому столітті була в Церкві проповідувана проти єретиків пелагіян. Кажемо, що така віра є й великим Божим даром, і то не тільки завдяки своєму предметові: вона ж відчиняє чоловікові небо і поєднує людський розум з Божеством. Мертва віра є виправдання [2, 169-170].

22 Ціле християнство не є нічим іншим, як закликом до тієї хвали. Апостол "як батько свої діти, напоминав і розважав і закликав (солунян), щоб ходили достойно перед Богом, що покликав їх до Свого царства й слави” (І Сол. 2, 12). Це ядерне представлення християнського життя й вічної нагороди подібне до того другого символу християнського життя: "Сіється в немочі, повстане в силі; сіється тіло тілесне, повстане тіло духовне. Сіється не в честі, повстане в славі” (І Кор. 15, 43-44). Не інша й гадка Давида: "Блаженний, кого вибираєш Ти та наближаєш, – в оселях Твоїх спочивати той буде! наситимось ми добром дому Твого, найсвятішим із храму Твого” (Пс. 64, 5). А Об’явлення св. Йоана переповнене пречудовими образами того, що чекає праведних у небі [2, 195].

23  Як у веденні приватного життя, так і в веденні суспільного життя є християни зовсім вільні; вони можуть обов’язки своєї віри виконувати або ні, і Церква до них є така толерантна, як жодне інше громадське товариство на світі. Вона не позбавляє нікого свого зв’язку, поки людина сама себе не позбавляє; не карає вона навіть і тих, що всупереч своєму власному переконанню не виконують своїх обов’язків. Ця свобода і ця толеранція діють так, що устрій церковної організації видається нестислим і слабким, а самі християни, які не достатньо знають суспільне значення своєї віри, бувають так мало пов’язані між собою і з тими, що визнають ті самі принципи, що, на перший погляд, християнство не здається солідарним суспільним тілом, складеним з людей переконаних і таких, що дотримуються в усім одних суспільних принципів [4, І т, 289].

24 Надія є тим почуттям, яке родиться в душі при спостереженні відчуттями чи уявою майбутнього добра, насправді важкого для досягнення, але все-таки можливого для досягнення. Предметом надії мусить бути добро, бо не надіємось на щось, чого не любимо й чого не бажаємо. Але надія різниться від любови й бажання, бо не можемо надіятися на вже досягнуте люблене добро й не можемо бажати добра, якого неможливо досягнути. Тому кажемо, що предметом надії мусить бути добро майбутнє, себто добро ще не досягнуте. То й предмет мусить бути пов’язаний з труднощами, бо ніхто не надіється на добро, котре може мати з цілковитою певністю і без ніякого зусилля, як сходу сонця. Далі кажемо, що предметом надії є добро можливе для досягнення. Бо якщо любленого добра неможливо досягнути, будиться в душі не надія, а розпука. На добро, що його неможливо досягнути, ніхто не надіється [2, 191-192].

25 Байдужність до всього, що видається мале в обрядах, може привести й до великих помилок. В дотриманні св. Таїнств важність діяння може залежати від недоказаного одного слова. Хто, напр., уважає за малу помилку так скоро говорити молитви, що в них пропускається деякі слова, той не помітить, коли звикне, напр., розрішення так давати, що завжди буде неважне через невиразне промовлення одного зі суттєвих слів. А хто ж не бачить, що в молитві, якою є церковне правило, лише ті місця мають для Бога вагу, що їх виразно, душею і свідомо вимовляємо [4, І т., 242].

26 Мабуть, усі Святі, що для спасення людей працювали, а може, ще більше ті, що за спасення людей, може, молилися, мали кожний з них свою школу молитви. Хто шукає, знайде в життях Святих багато тих великих, могутніх перед Богом і перед людьми героїв святої віри, що мали свою школу й цю школу учням передавали. А тих шкіл яка пречудесна різноманітність, який багатий квітник, мільйони-мільйони прерізних квітів, – один гарніший від другого, один інший від другого; і біла, як сніг, лелія, що неначе на довгій гілці спинається вгору до неба, і чудесна пахуча фіялка, що криється в травиці, і пишна повна рожа, червона, як кров, і стільки-стільки інших; такі школи молитви, що їх Святі в прерізних повних Божої мудрості книжках людям передавали [2, 65].

27 Потребу тих дарів можна і тим доводити, що чоловікові, освяченому Божою благодаттю та просвіченому надприродною вірою, треба перемогти або обминути не одну трудність, щоб по-християнськи жити і по-християнськи прямувати до неба. В тому помагає дух ради, Божий дар, що є даний разом з Божою благодаттю усім християнам, що всі мають стати святими [2, 366].

28 Пречистій Богородиці треба нам у молитвах доручати і ввесь наш народ, цілу Батьківщину до Дніпра і за Дніпром. Треба нам випросити для всіх братів наших і для нас усіх ласк справжньої і щирої любови до Батьківщини... Пресвята Богородиця розуміє наші страждання, наші потреби і як добра Мати схоче випросити нам пораду й поміч у всіх пекучих справах, що нас непокоять [5, 133].

29 Апостоли в повному значенні того слова є нашими батьками за вірою. Через їх руки дав Бог людству і кожному народові у християнській Церкві все, що належить до Божої апостольської традиції. У своєму аскетичному житті, як і в проповіді, не можемо, отже, забувати, що все маємо з їх рук [1, 193].

30 Гріб Мученика є дійсно великим скарбом. І можна легко спонукати вірних до того, щоб при ньому шукали потіхи та помочі у всіх своїх журбах і клопотах. Кожний гріб Мученика – то джерело чудотворної сили, яку черпає віра того, хто припадає до гробу мученика, в міру її сили. Хто з великою вірою звертається до Мученика, той може за його заступництвом всього очікувати від Бога [1, 197].

ДЖЕРЕЛА

1. Письма-послання Митрополита Андрея Шептицького ЧСВВ з часів німецької окупації (друга частина). – Йорктон, САСК, Саnаdа, 1962 – П.П., М.А.Ш.

2. Митрополит Андрей Шептицький. Твори (аскетично-моральні) // Праці Греко-Католицької Богословської Академії. – Рим: Видання Українського Католицького університету ім. Св. Климента Папи, 1978 – АШТ.

3. Твори Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького.

Пастирські листи (2.VІІІ.1899 р. – 7.IX.1901 р.). – Т. І // Праці Українського Богословського Наукового Товариства. – Т. ХV. – Торонто, 1965; Репринтне видання: Монастир Монахів Студійського Уставу. – Львів: Видавничий відділ "Свічадо”, 1994 " Т.С.Б.М.А.Ш.

4. Церква і суспільне питання. Митрополит Андрей Шептицький: Життя і Діяльність. Документи і Матеріали 1899-1944. – Т. II. Церква і суспільне питання. – Кн. 1. Пастирське вчення та діяльність: За ред. Андрія Кравчука. – Львів: Вид. Отців василиян "Місіонер”, 1988 – ЦЦЄ, II т.

5. О. Юліан Катрій ЧСВВ. Терміни Східних отців. – Львів: Вид. Отців василиян, 1988. – ПСО, о.Ю.К.

 

 

Категорія: Корисні поради | Додав: Stepan
Переглядів: 4562 | Завантажень: 0 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]