Головна » Файли » Корисні поради |
Вірш "Мамині молитви"
13.04.2013, 17:01 | |
З доріг, які давно в житті обрані Лише одна веде нас до Христа. Цей шлях - молитва, що нас вчила мати. Стежина це терниста й непроста. Моєї долі плутана дорога, Губилась вже у прірві небуття, І лиш молитва матері до Бога, Мені вернула душу і життя. Батьки мені частенько говорили: "Лицем до Бога, синку, повернись, Забудь вино, не трать даремно сили, І будь таким, як ми - щодня молись." Але вино, компанії, розваги, Мені були милішими завжди, Батьківських слів не брав я до уваги, Цурався неба, церкви, як біди. Молитись я просто ненавидів, Про Бога навіть чути не хотів. Час пролітав на сірих крилах злиднів, Я не лічив одноманітних днів. Та не забуду день один навіки, Цей день страшний - мій батько помирав, Закрили сльози мамині повіки, А я стояв і п'яно реготав: "Ну де ж твій Бог? Чому не допоможе, Де твій зцілитель, чому ти не встаєш? Загнешся ти, як всі, на смертнім ложі, І, як усі, в сирій землі згниєш." Всміхнувся батько і промовив тихо: "Я ще живий, а ти давно мертвець... Та вже недовго. Скінчиться це лихо, Й тебе до себе забере Творець." По смерті батькові молилась мати За наші душі - батькову й мою. Ці сльози мамині я буду пам'ятати До самого життя свого краю. Але тоді ці сльози викликали У мене злість і ненависть страшну, І от якось, як нерви мої здали, Я кинув дім і й пішов в пітьму нічну. І я пірнув в "свободу" просто з мосту, Тепер я вільний в думці і в ділах. Я ще не знав тоді: життя - короста, Як легко можна забруднитись у гріхах. Життя мене, як тріску закрутило У вирі суєти, гріхів і зла. Я пив, як всі, допоки були сили, І на плечах трималась голова. Вина - це зло і джерело розпусти, Не одного згубило вже давно, Життя для мене стало наче пустка, Я з джерела не пив, а пив вино. В моїй душі розпуста так розквітла, Що я немов сліпий в болото йшов, І й не помічав, що поруч було світло, Я падав, піднімався, далі йшов. Я чув себе, як звірина в капкані, Від розпачу я мало не ревів, Та ось якось у тім жахливім стані Краянина неждано я зустрів. І я згадав село, і батька й маму, І сумні очі у сльозах, Налив собі у склянку двісті грамів, І й спитав його з бравадою в словах: "Ну що? Мене ще мама пам'ятає? Чи може вже навіки прокляла? Хотів навідатись, та часу все не маю, Завжди якісь затримують діла." "Твої діла я дуже розумію. Не гірше, ніж про це ти знаєш сам. Не вухом слухай - серцем, якщо вмієш, Чи може мати сина проклясти? Коли ти втік, твоя матуся бідна Аж посивіла вся від горя і біди. І кожен день допізна, доки видно, Все виглядала чи не вернеш ти. До неба руки мати простягала, Молилася за тебе знов і знов. В її очах надія не згасала, А в серці жила віра і любов. Коли ж в ногах не стало сил останніх, То решту сил черпнула з серця дна І добровільним ланцюгом чекання Вона мене за тебе прийняла." Від слів його зірвалася куртина, Що відділяла світло від пітьми, Відкрились очі - жде матуся сина, А він з чужими бавиться людьми. Я обірвав розмову на півслові, Лише коротке кинув: "Прощавай!" Не було більше вести про що мову, Кричало серце - швидше поспішай. Неначе молот бив мене по скронях Коли я вскочив в поїзд на ходу. Я задихався в темному вагоні, Що стріну дома - радість чи біду? І ось зупинка, станція знайома, Веде дорога звідси до села, Колись по ній мене малого з дому За руку мама в білий світ вела. Тепер вертаюсь я мов божевільний, Чого ж мене цей білий світ навчив? Я мав свободу, гроші - я був вільний, Та долю я свою в вині втопив. Дорога повз мовчазний цвинтар вела, Я пригадав: Тож батько тут лежить! Я відшукав закинуту могилу, Спімнувши ту останню мить. В гіркім риданню впав я на коліна І й поцілував холодний, мокрий хрест. "Прокинься батьку, встань із домовини, Ти був правий - прогнив мов труп я ввесь. Але тепер тебе я заклинаю Повірити в останній раз мені, З минулого назавжди я вертаю, Хай згине все, як у жахливім сні. Спокутуюсь з турботою про маму, Тепер вона не знатиме біди, Поверну борг своїми я руками І спрагненим вустам подам води". І тут крізь сльози я побачив раптом Ще один хрест і свіжий горб землі І зрозумів з холодним в серці жахом, Що вже ніхто не жде мене в селі. Лиш тільки синє небо свідком було Як я безсило на могилу впав, В якій навіки матінка заснула І замість мами землю цілував. "Моя єдина! Що ж ти не діждалась? Де порятунок я тепер знайду? Твоє життя так рано обірвалось, Я ж сирота, без тебе пропаду" Раптово вітер подихом осіннім Приніс слова, що серцем я почув: "В молитві, синку, знайдеш ти спасіння!" І я до неба руки простягнув. З тих пір живу я з Господом Ісусом І відчуваю мир в душі моїй Хто би колись мене повірить змусив, Що це і є вершина моїх мрій. Сторінки мойого життя подерті, Молитва матері перемогла. В ній чудодійна сила й після смерті, Бо з серця мати черпала слова. І пам'ять цю що наскрізь пропіка, Не руште навіть добрими руками, На серці камінь - ноша не легка, Але чи легше коли серце - камінь. | |
Переглядів: 3000 | Завантажень: 0 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 5.0/2 |
Всього коментарів: 0 | |